24 лютого 2022 року, яке змінило моє життя

Крізь сон я почула якийсь звук, схожий на грім, але дозволила собі відмахнутися від розуміння, що це за звук, і намагалася спати далі. Але не вийшло. Мене розбудив мій чоловік і сказав: «Почалося!»

Здається, в мозку постійно бігала одна й та сама думка: «Цього не може бути». Здається, чоловік читав новини. Сумнівів не було.

Зібравшись із думками, я зрозуміла, що уроків у школі не буде. Тому логічно відправити дитину до діда з бабою, які живуть за 200 км від Києва на південь.

Ми розбудили сина і почали збиратися в дорогу. Точніше, збирався чоловік і син. Я мала дізнатися, яка ситуація на роботі.

Тож ми зібралися, склали зошити й підручники сина і вийшли на вулицю. Я зовсім не пам’ятаю, яким був цей ранок, але присмак чогось гнітучого відчувався навіть на язику.

У дворі кілька сусідів копирсалися біля своїх машин. Збиралися. Чомусь усі все робили мовчки. Ми попрощалися, і чоловік із сином поїхали.

7 березня 2022 року, дорога з України

Так само вранці, і так само майже мовчки, ми сіли в машину, щоб виїхати з України. Настрій був гнітучий, як і сірі березневі дні. Син почував себе зле: його постійно нудило й рвало. Ми їхали за навігатором, незрозумілими бічними дорогами. Усі дорожні вказівники були замотані, заклеєні, аби ворог не міг орієнтуватися на місцевості. Вже були блокпости.

Як швидко на місцях громади організувалися і почали діяти.

Ми зупинилися переночувати в маленькому містечку Вінницької області. Ми були серед інших людей, які зупинилися тут переночувати, але чомусь не спілкувалися. Настільки гнітучою була ситуація.

Пишу і думаю. Наскільки могло бути по-іншому, якби громадянам пояснювали, що відбувається. Якби було обговорення ситуації такою, якою вона є. Якби було пояснення, що робити і чого очікувати. На жаль…

Вранці наступного дня ми рушили далі. За ніч підмерзло, на дорозі була страшна ожеледиця. Ми рухалися в напрямку Чернівців. Час від часу ми бачили автівки, які з’їхали в кювет, не впоравшись із керуванням. Оторопілі пасажири стояли біля авто, наче якісь божевільні, не розуміючи, що трапилося і чого вони тут опинилися…

Бачили аварії. Багато аварій. Постійно чули звуки сирен: чи то автомобіль поліції, чи швидкої допомоги, чи пожежників. Пам’ятаю, майнула думка, що хтось поспішав «на той світ».

8 березня близько 15-ї години ми приїхали до кордону. В’їхали на стоянку. Щось купили в магазині. Потім рушили до пішого переходу. Черга була «без кінця і краю»…

Але вже працювали волонтери. Були місця, де можна було поїсти й зігрітися. Підносили гарячий бульон у паперових стаканчиках. Сину сподобався бульон. Здається, він випив два стаканчики. Не знаю, що він думав тоді… Може, про все це він колись зможе розказати…

День підходив до кінця, а ми все ближче і ближче до пункту пропуску.

Ходили волонтери й запрошували жінок, у яких малі діти, сідати в машини, які перевезуть їх через кордон. Ми почули, що є два місця. Мій чоловік підійшов до водія й домовився, щоб мене із сином взяли в цю машину. Ми попрощалися з чоловіком і батьком і рушили.

У Румунії вже була організована система прийому біженців. Мене вразило, як чітко, спокійно все організовано. Мені сказали рушити до палаток: там є їжа, обігрів. Я повідомила, що нас чекає мій племінник у містечку Сучава і що ми далі рушимо у Францію. Після хвилинного обговорення один волонтер покликав іншого й сказав, щоб нас відвезли в Сучаву, на вокзал.

Старовинна будівля вокзалу вразила нас своєю пишністю. Мабуть, вперше ми переключилися на щось красиве.

Потім був Бухарест, вокзал, центр прийому біженців. І знову думка про те, як швидко все організовано. Готель, прогулянка центром міста, і 10 березня ми вилетіли в Париж. Потім знову дорога, і пізно увечері ми опинилися в Нансі, у районі Сен-Себастьян…

Ці штрихи, обривки з побаченого, почутого й відчутого я писала на прохання соціально-освітньої працівниці організації ADALI Habitat Jeunes Grand Nancy у січні 2024 року. І зараз, перечитуючи цей текст, я приголомшена тим станом емоційних кліщів, у якому я перебувала тоді, на противагу стану в моменті — в смиренному прийнятті й активному творінні сьогодення. І це — моя подяка Франції…