З укриття до Нансі: капці, термос, кава, аптечка… і нове життя

Я не повірила, що війна почалася. Мій розум відмовлявся приймати немислиме.

Це був мій перший день на чудовій роботі. Роботі, про яку я так мріяла, нагороді за всі мої зусилля. Він став і моїм останнім робочим днем в Україні.

Наступного дня нашою вулицею проїхала колона танків. Вибухи, сирени, страх… Потім я прочитала в новинах, що в сусідньому районі собаки тягали тіла вбитих людей. Це була остання крапля. Вдавати, ніби нічого не сталося, більше було неможливо.

Укриття. Метро… Наш світ звузився до кількох квадратних метрів і до єдиного питання: як вижити?

9 березня ми виїхали в першій машині, яка погодилася нас узяти. Ми не знали, куди їдемо. Дорога тривала десять днів: десять днів невизначеності, втоми, крихкої надії. У Польщі кордон залишився позаду: ми були в безпеці, нам більше не було страшно. У Любліні нас прийняла чудова команда. А потім був Нансі.

Я приїхала з термосом, капцями, кавою, аптечкою… і дитиною, якій ще не було десяти років. Це було майже все, що залишилося від мого колишнього життя.

У Нансі нас прийняв мер Матьє Клейн. Після стількох днів у дорозі такий прийом став справжньою розкішшю. Родина пана Жозефа відчинила нам свої двері з теплотою й людяністю, які словами не передати. Ми залишалися в них, доки нам не надали житло.

І тут, уперше, невизначеність поступилася місцем упевненості: моя дитина піде до школи, я зможу працювати. Через півтора місяця після приїзду в мене вже була робота. Кілька місяців потому я знайшла іншу.

Минуло чотири з половиною роки. Робота, університет, оформлення документів, відкриття. Уперше в житті я зрозуміла, що означає підтримка держави: не абстрактна обіцянка, а конкретна, організована, людяна присутність.

Дякую, Франціє. Дякую меру Нансі Матьє Клейну та всім французьким структурам регіону, які мобілізувалися зі швидкістю, якої я ніколи не могла уявити. Це безцінно. Я не знала, що країна може так мобілізуватися заради людей, яких вона не знала, просто тому, що вони потребували допомоги. Ця солідарність змінила моє життя.

Я не чекала, поки мені стане краще, щоб допомагати. Відразу після приїзду я простягнула руку своїм, тим, хто приїжджав, як і я, зі страхом у серці: інформувала їх, супроводжувала в оформленні документів, підтримувала морально. Чотири з половиною роки я не припиняла цього. А від цього року я ще й волонтерка у французьких асоціаціях: допомагаю людям, працюю зі справами. Це мій спосіб віддати, у свою чергу, хоч трохи з того, що Франція дала мені.

Щоранку, тримаючи в руках чашку кави, я дякую Франції за цей унікальний, щасливий шанс: жити тут, спати спокійно. Моя дитина також може тут спати й жити в мирі.

Я безмежно щаслива. Від усього серця — дякую.